SiBiMol офіційний  сайт

Чи ви колись робили даремну або беззмістовну роботу? Ендрю міг про неї написати цілу книжку! Але найцікавіше це те,  що його не змушували  її робити. Йому не сказав директор та навіть не попросили. Він сам її знайшов  та обрав. І це точно не був збочений  спосіб себе катувати. Він обирав цю роботу для того, щоб досягти певної цілі, але те, що робота була беззмістовною, не давало йому спокою. Це настільки його гнітило, що він не міг думати ні про що інше. Одного разу, коли його друзі хотіли його підбадьорити, вони сказали «Якщо ти пішов туди заради цілі, то чи не надає ця сама ціль змісту, навіть беззмістовній роботі?»  Але цей аргумент не так допомагав, як дратував його.  Це  те саме, що вичерпувати з річки воду ложкою, тільки тому, що тебе попросив робити це  директор, для того, щоб посміятися. Ціль такої роботи -  порозважати  директора, хтось навіть скаже, що це є дуже важлива ціль, але  чи це додає змісту, твоїй потузі вичерпати річку ? Звичайно, що ні. Скільки вже раз обдумував ці думки Ендрю на робочому місці, і котрий раз ці філософськи потуги закінчувалися його криком. І він нікому не заважав ні своїм бурчанням, ні своїм криком . Він навіть міг спати  на робочому місці - це не заборонялося. Він сам перевірив робочий статут і упевнився, що міг спокійно голим вчити танці доісторичних племен Африки. Більш того, статут не забороняв це робити навіть зі своїми друзями, бо це були,  як не як, племінні танці. Він міг спати, танцювати, читати  чи пригати на скакалці, головне одне  - не покидати робоче місце і слухатися вказівок комп’ютера.  До речі,  ця електрична свинюка за три місяця так і не сказала ні слова! Три довгі місяці він мріяв, що вона щось скаже, але сьогодні, як і завжди, вона мовчала.

Ендрю спостерігав за великими екранами, на них показували панораму міста. Зараз показували адміністративний район, з його високим будинками, рекламними біг бордами  і великою кількістю пішоходів. Через те, що це був діловий район міста,  люди зазвичай не привертали увагу своїм вбранням. Але і тут були ті, хто хотів здивувати інших, а це було досить не просто - люди багато чого бачили і дизайнерам потрібно йти на крайні міри, або бути дійсно божевільним,  заради того, щоб просто здивувати людей. А все це через домашні синтезатори,  які, років 20 назад, стали доступні простим смертним.  Тепер кожен міг накачати різного одягу з мережі, і синтезувати її в дома. Головне - мати витратні матеріали. Тепер кожен міг за допомогою спеціальної програми створити свою одежу, приміряти, зрозуміти, що вона не зручна і десь муляє, вдіти звичайний одяг і бігти, бо весь процес займає чимало часу, і не зрозуміло, що більше -  прискіпливе пересування декоративних деталей  в програмі або сам синтез речі. «Домашні синтезатори» були далекими нащадками 3D принтерів минулого. Ендрю подивився на свої кросівки, він сам їх спроектував і надрукував. На дійсно зручні кросівки у нього пішло 2 місяця.       

 

- Як добре, що залишилось ще 30 хвилин  і я буду вільний!

 

Пробурмотів Ендрю собі під ніс, поки  читав список пасажирів у своєму тролейбусі . Це була дуже гучна назва - «мій тролейбус» . Він, як водій тролейбуса,  міг так казати.  Але це  не означало що він був водієм, і тим паче, що то був тролейбус. Ендрю виділив час на дослідження і міг сказати, що «оце», що рухається без дротів, і, на вигляд зовні, як довга срібна гусениця, у якої постійно міняються місцями, відділяються і приєднуються  нові  кульки, зовсім не схожа на тролейбус . Він навіть дослідив чому «оце» назвали тролейбусом .  Все дуже просто, тому що останні 12 століть весь громадський транспорт називали як? Правильно, тролейбусами! А ще раніше були також автобуси і маршрутки, але ці назви вирішили не вживати. Чому,  він так і не зрозумів, але собі це пояснював лінивістю людей. Правильно,  навіщо видумувати нові назви, коли у нас уже є ідеальна назва - тролейбус . Його тіпало від назви цієї «гусениці» і від свого статусу «водій тролейбуса»  Він навіть одного разу подумав, що це змова пращурів, щоб знущатися над ним. Потім він зрозумів, що це вже параноя, але думку не зміг повність відкинути. Знову і знову його думки ходять по колу, зіштовхуються одні з одними і заважають іншим.

 

- Ні! Потрібно переключити увагу, на чому я зупинився? Так, список пасажирів.

Він, як водій, мав доступ до списку пасажирів та маршруту, за яким вони рухалися. Маршрут складав комп’ютер,  аналізуючи заявки, які надходили через мережу. І вплинути на нього водій тролейбуса зовсім не міг. Список був дуже великій, як для звичайного вечора. Деякі імена були знайомі ,але більшість він бачив якщо не в перше  то час від часу вини попадалися  на очі. У списку його особливо цікавили прізвища людей, які нікуди не їдуть, тобто вони не обрали місце прибуття та  їздили по місту, просто спостерігаючи за околицями і будинками. Містечко, у  якому вони жили, було туристичним.  Справа у тім, що в місті був музей штучного інтелекту і  багато хто приїзжав подивитися та поспілкуватися з незвичним співрозмовником. І не було нічого дивного в тому, що було 4 капсули, які не мали кінцевої точки призначення. Тим паче, що вони зареєстровані на 2 досить відомі туристичні фірми. Але, крім того, було ще дві дивні капсули.

 Перша була зареєстрована на містера Тьорнера, це був вчитель історії. Ендрю ніколи не бачив, щоб його вчитель просто мандрував по місту без діла. Хоча, можливо, в нього ностальгічний настрій, і він вирішив порозважатись у такій спосіб. А от інша капсула викликала  досить великі підозри - вона зареєстрована на місіс Хадсон. Справа у тому, що це була сусідка його друга -  Джоржа, і він дуже добре знає її, бо часто вони допомагали їй у домашніх справах, а ще частіше бешкетували у неї на подвір’ї. Її подвір’я було дуже великим і там росло багато різних дерев, де можна було як і поїсти плодів так і пограти у хованки,  або посперечатися у спритності  на гілях цих самих дерев. Так от, місіс Хадсон точно ніколи не мандрувала без  цілі. Вона мала настільки прямий характер, що про неї казали «жінка-екскаватор». Вона не зупинялися, не бачила перешкод, ділила проблеми на ті, які могла вирішити або не могла. Ті, що могла,  вирішувала, а якщо ні, то не звертала увагу. У неї було двоє дочок по років 12-13. Її чоловік помер багато років назад, Ендрю його ніколи не бачив та й ніколи не чув про нього, просто колись йому сказала мама про те, що він колись був. Так от, він собі не міг навіть уявити, що місіс Хадсон буде майже 2 години просто мандрувати містом і нічого не робити. Він знав, що їй було важко дивитися на тих, хто п’є чай більш ніж 15 хвилин. А сама вона ніколи не могла просто посидіти і подивитися у небо. Ендрю навіть думав, що ця жінка не вміє мріяти. Як би там не було, але декілька годин блукання по місту було дуже не звично, як для такої пані як місіс Хадсон.

Але тут Ендрю побачив, що чотири капсули визначили кінцеву зупинку. Це був один з найкращих готелей міста, туристи вже накаталися і вирішили відпочити. Нічого дивного тут не було, Ендрю і так не міг зрозуміти, що робити в їхньому містечку так довго. Ну приїхали, ну сходили в музей, ну послухали «цікаву» лекцію про штучний розум, ну побалакали з комп’ютером, якщо той захотів. А далі що? Попили кави і можна додому. Якби Ендрю був туристом у своєму місті, всі ці дії зайняли у нього день. Але туристи були тут тижнями, цього зрозуміти він не міг. Насправді, Ендрю хотів поїхати з міста для того , щоб стати дослідником, або аналітиком. Він хотів досліджувати щось невідоме, але для цього потрібно вступити  в академію наук. А це означає, що потрібні гроші для житла на іншій планеті і на дорогу, а ще важливіше - мати гарну репутацію. Саме тому він обрав цю роботу - водій тролейбуса. Тут він був відповідальний за життя пасажирів і,  хоча гроші не такі і великі, але статус був важливіше за гроші. Самае тому, він себе заставляв  ходити на бридку для себе роботу. Комп’ютер нарешті змінив  маршрут у напрямку готелю і практично відразу капсула містера Тьорнера  вирішила зупинитися коло магазину для малюків. Капсула містера Тьорена відділилися і відпливла наліво, до магазину. Капсули туристів почали збиратися разом для того щоб колоною відділитися і поїхати в готель, але тут тролейбус почав призупинятися - його наздоганяла  капсула зареєстрована на міс Браун. Ендрю не знав нікого з таким прізвищем. Хоча кінцева зупинка була визначена, як готель, вона на стала до колони, яка їхала до готелю, а спочатку приєдналася до хвоста тролейбуса, а лише потім поступово почала мінятися місцями з капсулами, поки не стала у колону,  яка збиралася їхати до готелю. До закінчення  зміни Ендрю залишалося ще 15 хвилин. Він вирішив написати своєму другу  Джорджу, щоб зустрітися після роботи, але Джорж був поза зоною  покриття

 

- Цікаво, де він знайшов таке місце, де немає мережі?

 

В мережі  ходили «меми» про такі місця, щасливчиків, котрі знаходили такі місця, показували в новинах, і в такі місця приїжджали туристи. Хоча такі місця для паломників  швидко закривали компанії-провайдери.  Хоча  Ендрю не вірив, що його друг в такому місці, він знав, що Джорж  полюбляє різні технології, і це одна з них. Але час його відсутності   був дуже дивний, бо вони домовлялися зустрітися, хоча Джорж любив чимось захопитися, особливо якщо це стосувалося витребеньок. Ендрю стало сумно, бо йому доведеться їхати до дому самому.  

 

Неочікуванно Ендрю побачив, що зв’язку немає не тільки з Джоржом, але й  зі всіма, хто був у нього в списку контактів. Це що, «ліг» весь інтернет-провайдер міста? Такого на пам’яті Ендрю не було. Та, напевно, ніхто такого не пам’ятав. На всякий випадок, Ендрю почав відео запис того, що коїлось навкруги, якщо це відео залити потім в мережу , то, можливо, він виграє приз в якійсь з номінацій. Таке часто траплялося, головне щоб було багато переглядів відео, а щоб переглядів було багато, потрібно, щоб на відео було найбільше інформації.

 

Цікаво, що тролейбус рухався далі і транслював те, що робиться зовні на екрани. Ситуація була один на мільйон. Коли він проходив навчання на свою посаду, йому пояснювалося, що система безпеки тролейбусів одна з найкращих на планеті, компанія-перевізник дуже турбувалася про пасажирів, тому комфорт і захист пасажирів був на першому місці. Тому саме ця компанія і виграла тендер на перевізника  майже по всі їхній планеті. У перевізника була своя незалежна мережа і, тому було дуже дивно, що Ендрю не зміг зв’язатися хоча б з кимось , бо покриття  зв’язку через мережу тролейбусів було, якщо не всепланетним, то, відсотків сімдесят, точно. І тут Ендрю зрозумів, що проблема зв’язку не в місці, а, скоріш за все, тільки у нього в тролейбусі. Ендрю навіть не міг допусти думки, що проблема може бути у всього перевізника відразу. І він був правий.  

 

 

 

             (На цьому моменті раджу включити мелодію)

​

​

​

​

​

 

 

Несподівано Ендрю налякався тому, що до нього, як до водія, звернувся комп’ютер тролейбуса і позначка повідомлення була червоною. І це було дуже неймовірно.  При навчанні йому пояснювали, що повідомлення з червоною поміткою означають, що комп’ютер оцінив ситуацію, як дуже серйозну, тобто комусь загрожує смерть -  учасникам руху або пасажирам.  В відео-уроку це було висвітлено, як фантастика і звучало: «Якщо на місто падатиме метеорит, заховайтеся  під стіл - це збільшить ваші шанси на виживання». 

​

Ендрю покліпав очима і перечитав повідомлення ще раз:  «У капсулі №4523 не вистачає кисню. Відчинити шлюз не можливо.  EROR 404. Рекомендація:  відчинити капсулу аварійною кнопкою. Увага!  Життя однієї особи під загрозою»

 

Ендрю миттєво зупинив рух тролейбуса, як тільки міг, швидко рухав свою капсулу до потрібної, в ручному режимі, потрібна капсула була  п’ята з початку цієї «гусиниці». Він чавив і чавив на важіль швидкості, для нього не було помітно, що він вперся в його обмежувач з самого початку. Капсули збоку перетворилися у сіру-стіну, і тільки комп’ютер виводив у центрі зору кількість метрів які залишились до об’єкту. 48-36-22-10-1. І тут Ендрю відчув інерцію у всій своїй безжалісній силі - він хотів бігти назад, до дверей, але не міг зробити і кроку, навпаки, його повністю тягнуло вперед, у стійку керування. Так пройшло довгих 5 секунд. Нарешті він зміг почати рухатися в потрібному йому напрямку. Він просто вилетів з капсули і одразу почав  щупати кнопку, яка відкриває дверцята в технічний карман. Він натиснув на кнопку аварійного відкриття дверей, вони роз’їхалися в сторону, тоді Ендрю  відчув, як потік повітря пролетів повз нього і ввірвався у капсулу.

 

Коли Ендрю нарешті зміг попасти у капсулу, він побачив дівчину, у котрої стрімко текли сльози, а з рота виривалися голосні  хрипи. Вона навіть не звернула увагу, що тут з’явився ще хтось, або, що тут з’явилося вдосталь повітря. Вона дивилася вниз, собі на коліна, не маючи змоги відвести очі. Вона дивилася на тіло іншої дівчини. Це було точно тіло. Раніше Ендрю ніколи не бачив мертвих людей, але помилитися з висновком він не міг. Цей погляд, ці сині губи, ці вени, що на шиї - це все не могло бути живим. Він почав чути сирену рятувальників, гуркіт двигунів, але в голові кричала тільки одна думка.

 

 Коли у капсулу почали заходити люди, вони змогли побачили майже таку саму картину, як і сам Ендрю, тільки до дівчини приєднався ще й хлопець, який стояв на колінах і повторював: «Я не встиг», «Я не встиг». Дівчина продовжувала плакати задихаючись, однак, тепер вона задихалася не від  недостачі кисню, а через свій плач, через своє невимовне горе.